Щодо використання термінів «підвідомчість», «компетенція», «юрисдикція» та «підсудність спорів» в господарському процесуальному законодавстві

Печать
21 Авг 16
Автор: Петренко Н.О.

За часів незалежності України питання реалізації прав людини, зокрема, судового захисту набули надмірної популярності як в політичних та наукових колах, так і в суспільному, буденному житті. Подальше підвищення ролі суду, суддів та усієї системи українського правосуддя потребує синхронізації та єдності діючого процесуального законодавства. Метою даної роботи є виявлення співвідношення понять «підсудність», «підвідомчість», «компетенція» та «юрисдикція» в господарському, цивільному та адміністративному процесуальному законі для чіткого розмежування цих понять.

Данный текст был ранее опубликован. Реквизиты публикации: Петренко Н.О. Щодо використання термінів «підвідомчість», «компетенція», «юрисдикція», та «підсудність спорів» у господарському процесуальному законодавстві // Підприємництво, господарство і право. – 2012. – № 5. – С.70-72.

Деякі дослідження з цього питання містяться в роботах Ю.К.Осипова та П.М.Тимченко.

Актуальність досліджуваної теми полягає в тому, що до теперішнього часу в законодавстві немає чіткого визначення термінів «підсудність», «підвідомчість», «компетенція» та «юрисдикція», що призводить до вживання цих термінів як в законодавстві, так і в науці в якості синонімів.

Арбітражне законодавство радянських часів використовувало лише один термін при законодавчому закріпленні двох інститутів процесуального права - підвідомчості та підсудності – це був термін «підвідомчість». Таку ситуацію можна спостерігати, проаналізувавши норми Правил вирішення господарських спорів державним арбітражем від 05.06.1980р., Закону УРСР «Про арбітражні суди» від 04.06.1991р. та ін. Сьогодні аналогічну позицію підтримують і деякі вітчизняні законотворці. Це видно з аналізу проекту Кодексу господарського судочинства України № 2777 від 16.07.2008р., де до визначення кола справ, підвідомчих господарським судам, застосовується термін «підсудність». На нашу думку, така позиція законодавця не відповідає точці зору, яка затвердилась серед науковців та підтримується юристами-практиками. Так, більшість науковців визнають існування двох окремих інститутів процесуального права – підвідомчості та підсудності спорів. До них відносяться П.М.Тимченко [4], Д.М. Притика [11, с. 89] та інші. На нашу думку, така позиція законодавця зумовлена відсутністю фундаментальних досліджень у цій сфері. Особливо це стосується інституту підсудності спорів. На сьогоднішній день фактично не розроблені ознаки та цілі цього інституту, класифікації підсудності, тощо.

Необхідність чіткого визначення та розмежування цих термінів визначає також Вищий господарський суд України, який у постанові № 10 від 24 жовтня 2011 року «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам України» зазначив наступне: «Господарським судам України у вирішенні питань, пов'язаних з прийняттям позовних заяв, слід розрізняти поняття підвідомчості і підсудності справ. Підвідомчість – це визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (ст. 12 ГПК). Підсудністю називається розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими господарськими судами (ст.ст. 13, 15 і 16 ГПК)» [1].

Якщо дослідити діюче законодавство, то спостерігається наступна картина: Цивільний процесуальний кодекс України використовує термін «цивільна юрисдикція», «компетенція» та «підсудність», Кодекс адміністративного судочинства України – «юрисдикція», «підсудність», «компетенція», а діючий Господарський процесуальний кодекс України оперує термінами «підвідомчість» та «підсудність». Щодо проектів Господарського процесуального кодексу України, то в проекті №2178 від 06.03.2008р. використовуються терміни «підсудність», «підвідомчість», «юрисдикція» і «компетенція», а в проекті №2777 від 16.07.2008р. - лише термін «підсудність». Отже, спостерігається неузгодженість термінів, запроваджених законодавцем.

Така ситуація є неприпустимою, оскільки і в науковій літературі, і в практиці існує чітке розмежування понять підсудності та підвідомчості спорів. А неузгодженість термінів в законодавчих актах призводить до неправильного розуміння цих інститутів, їх задач, цілей та певних ускладнень у правозастосуванні юристами та суддями.

Слово «підвідомчість» виникло від слова «відомство» та означає «установу або сукупність установ, обслуговуючих яку-небудь галузь державного управління» [2, с. 68].

У законодавстві термін «підвідомчість» не визначається. Це поняття розкривається через перелік справ, які належить розглядати певному суду. У відповідності з Рекомендаціями президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» підвідомчість - це визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції [3].

У юридичній літературі термін «підвідомчість» визначають по-різному. Виокремлюють підвідомчість у широкому та вузькому розумінні. Підвідомчість у широкому розумінні – це коло будь-яких питань, відносно яких зазначений орган держави, суспільства або орган змішаного характеру може здійснювати всі (будь-які) покладені на нього функції [4, с.68]. Підвідомчість у вузькому розумінні – це коло справ, які суди правомочні розглядати і вирішувати по суті. З точки зору автора, останнє визначення є більш доречним на сьогоднішній день. Це підтверджується тим фактом, що справи по суті відповідно до чинного законодавства можуть розглядати не тільки органи судової влади, але й інші державні органи – органи державної автомобільної інспекції, податкові органи та ін.

З поміж численних наукових дефініцій «підвідомчості» можна виділити визначення П.М. Тимченко. Під судовою підвідомчістю він розуміє коло спорів про право, які виникають із цивільних, сімейних, трудових, кооперативних та інших матеріальних правовідносин, а також із вимог про встановлення юридичних фактів, вирішення яких віднесено на основі загальних правил, встановлених процесуальним законодавством, до ведення судів [5, с.15]. На нашу думку, це визначення є досить чітким, але має певні недоліки. Так, конкретизація виникнення спорів (з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних та інших матеріальних правовідносин, а також вимог про встановлення юридичних фактів) є недоцільною та фактично звужує дію інституту підвідомчості до меж цивільного процесу. Проте він є одним із найважливіших інститутів всіх процесуальних галузей права. Перевагою цього визначення є вказівка на те, що правила підсудності закріплені діючим законодавством.

На нашу думку, під підвідомчістю слід розуміти правовий зв’язок між справою та визначеною сукупністю судових органів, яка встановлюється законом та виражається у віднесенні цієї справи до ведення певної ланки судових органів.

Термін «компетенція» в юридичній літературі використовується багатьма галузями права та визначається по-різному.

«Компетенція» походить від латинського «competentia» – відповідність, узгодженість та означає «сукупність встановлених – в офіційній юридичній чи неюридичній формі – прав та обов’язків будь-якого органу чи посадової особи» [6, с. 196]. Ю.К. Осипов дійшов висновку, що компетенція може бути визначена як коло встановлених законом повноважень органів, посадових осіб, суспільних об’єднань, які у той же час і є їх обов’язками [4, с.11].

Компетенція – це сукупність повноважень відповідного органу. Цей термін слід використовувати, коли необхідно відокремити повноваження органу. Таким чином, компетенція розглядає предмет з точки зору його суб’єкта [4, с.18]. А підвідомчість – це коло об’єктів, на які направлені ті чи інші повноваження. Цей термін використовується стосовно об’єктів, на які спрямовується діяльність органів.

Таким чином, коли визначається приналежність тих або інших предметів до ведення певного органу влади, слід вживати поняття «підвідомчість». Ця грань є дуже тонкою, але, на думку Ю.К. Осипова, визначальною для розмежування цих двох термінів [4, с.18]. Це твердження є актуальним і на сьогоднішній день. Так, компетенція – це конкретні дії органу (в даному випадку судового органу), які він вчиняє в рамках законодавства, а підвідомчість – це певні об’єкти (якими є спори про право між сторонами), у відношенні яких здійснюються ці дії.

Н.І. Авдєєнко також акцентує увагу на взаємозв’язку термінів «компетенція» та «підвідомчість» і вказує про необхідність розмежування цих понять. Вона відмічає, що судова підвідомчість – це процесуальне поняття, а компетенція – державно-правове [7, с.147].

Необхідно зазначити, що поняття компетенції є дуже широким. Воно охоплює коло всіх повноважень, які покладені на орган, а не тільки розгляд конкретних справ. Компетенція суду закріплюється не тільки у відповідному процесуальному кодексі, але і в Конституції України, Законі України «Про судоустрій і статус суддів» та інших нормативних актах. Так, до компетенції суду, крім здійснення ним правосуддя, відноситься виконання численних функцій, покладених на нього законодавством. Тобто, фактично можна сказати, що компетенція суду – це його права та обов’язки, які він реалізує шляхом вчинення певних дій в рамках процесуального законодавства. На переконання автора, компетенція суду включає в себе визначення підвідомчості та підсудності конкретної справи, направленої до суду.

Виходячи з вищевказаного, можна дійти висновку, що використання терміну «компетенція» щодо визначення кола питань, які розглядає суд, є некоректним, оскільки звужує діяльність по здійсненню правосуддя лише до розгляду конкретних юридичних справ (спорів).

Ще один термін, що потребує дослідження – «юрисдикція». В Кодексі адміністративного судочинства та Цивільному процесуальному кодексі України він використовується стосовно визначення кола справ, підвідомчих адміністративним судам. Тобто, як синонім підвідомчості.

Стаття 124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв’язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов’язано з процесуальним законодавством, про що свідчить і етимологія слова. Термін «юрисдикція» походить від латинського «jurisdiction» – судочинство та «jus» – право і «desere» – говорити, проголошувати. Юрисдикція – це встановлення законодавством сукупності повноважень відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування розглядати та вирішувати правові спори і справи про правопорушення і давати правову оцінку діянням особи та іншим суб’єктам права з точки зору їх правомірності або неправомірності, застосовувати санкції для правопорушників [6, с. 490].

Ю.К. Осипов виокремлює наступні значення терміну «юрисдикція»:

а) діяльність щодо вирішення спорів про право та інших правових питань, судочинство, правосуддя, тобто це є правозастосовна діяльність;

б) повноваження на здійснення правозастосовної діяльності;

в) коло питань, на які розповсюджуються юрисдикційні повноваження тих чи інших органів. У цьому розумінні вона є складовою частиною підвідомчості (у широкому розумінні);

г) орган, якому надано право вирішувати справи про суб’єктивні права [4, с.18].

Таким чином, Ю.К. Осипов розглядає юрисдикцію як частину підвідомчості у широкому значенні. П.М. Тимченко не погоджується з такою позицією. Він стверджує, що юрисдикцію треба розглядати як частину компетенції, оскільки юрисдикційна діяльність – це діяльність по здійсненню правосуддя [5, с.12].

А.А. Власовим [8, с.124], М.С.Строговичем [9, с.145] юрисдикція ототожнюється з судочинством. Під судочинством розуміють діяльність по здійсненню правосуддя судовими органами. Проте з такою точкою зору погодитися не можна, оскільки звужувати юрисдикційну діяльність тільки до меж розгляду справи судами, здійснення ними правосуддя недоцільно. Юрисдикція – це діяльність судів та інших державних органів, які законом наділені повноваженнями розглядати юридичні справи, приймати по ним рішення та застосовувати санкції. Тобто, доцільно говорити про юрисдикцію митних органів, органів державної автомобільної інспекції тощо [10, с. 79].

У сфері третейського судочинства використовується ще один термін – «арбітрабільність» спору, що означає предметну підвідомчість спорів цим органам [10, с. 80]. Найбільш широко цей термін використовується доктриною міжнародного комерційного права.

Під арбітрабільністю спору розуміють властивості певної категорії справ, підвідомчих третейським судам. Але цей термін також не можна використовувати при характеристиці інституту підвідомчості, оскільки арбітрабільність спору передбачає наявність арбітражної угоди, в той час як підвідомчість справ повинна чітко визначатися діючим процесуальним законодавством та не може бути змінена за згодою сторін.

Отже, узагальнюючи наведене, можна дійти наступних висновків.

По-перше, при характеристиці та нормативному врегулюванні інститутів підвідомчості та підсудності спорів в процесуальному законодавстві України недоцільно застосовувати термін «компетенція» та «юрисдикція», оскільки вони мають більш широке смислове наповнення та використовуються не тільки стосовно діяльності органів судочинства, але й у відношенні інших державних органів. Таким чином, у назвах глав та в нормах господарського, цивільного та адміністративного процесуального законодавства необхідно застосовувати: щодо визначення кола справ, які повноважні розглядати суди певної судової ланки – термін «підвідомчість», а щодо правил визначення конкретного суду, на вирішення якого буде передана справа – «підсудність».

По-друге, необхідно розробити та законодавчо закріпити єдине для всіх процесуальних нормативно-правових актів легальне визначення понять «підвідомчість спорів» та «підсудність спорів». Це дозволить уникнути численних помилок як зі сторони суду, так і зі сторони юристів-практиків, зробить процесуальне законодавство більш зрозумілим та доступним.

По-третє, необхідне проведення фундаментальних наукових досліджень з питань визначення ознак та цілей підсудності, розроблення класифікації підсудності.

 

Література:

  1. 22 липня 2011 року відбудеться засідання пленуму Вищого господарського суду України // Офіційний веб-сайт Вищого Господарського Суду України// http://www.arbitr.gov.ua/news/903/.
  2. Ожогов С.И., Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского языка. – 3-изд. – М.: АЗЪ, 1995. – С. 68.
  3. Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам: Рекомендації президії Вищого господарського суду України від 27.06.2007 № 04-5/120 // www. rada.gov.ua
  4. Осипов Ю.К. Подведомственность юридических дел. – Свердловск: «Уральский рабочий»,1973. – 121с.
  5. Тимченко П.М. Проблемы судебной подведомственности: Учеб. пособие. – Харьков: Национальная юридическая академия Украины, 2003. – 37 с.
  6. Юридична енциклопедія : В 6 томах / Редколегія: Ю.С. Шемшученко (голова редколегії) та ін. – К.: „Укр. енциклопедія”, 1998. – Т.3. – С.196.
  7. Авдеенко Н.И. Общие правила определения судебной подведомственности // Вопросы государства и права. – Ленинград: Издательство Ленинградского ун-та, 1964. – С.164.
  8. Власов А.А. Гражданское процессуальное права: Учебник. – М.: ТК Велби, 2003. – 432с.
  9. Стратонович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М.: Издат. Академ. наук СРСР, 1985. – 704с.
  10.  Скворцов О.Ю. Третейское разбирательство предпринимательских споров в России: проблемы, тенденции, перспективы. – М.: Волтерс Клувер, 2005. – 395с.
  11.  Притика М.Д. Тітов М.І., Щербина В.С. Арбітражний процес: Навчальний посібник. – Харків: Консум, 2001. – Ч ІІ. – 432с.
купить аксессуары для ванной
как правильно подобрать объектив